Опубликовано riko747 в Ср, 14/09/2016 - 18:17
"Тоді я прокинувся у своєму кріслі. На годиннику було близько сьомої години вечора. Вона зникла".
Серпень надихав на романтичні думки, а липовий цвіт зваблював своїм м'яким, ледве солодким запахом. Небо було схоже на рожево-помаранчеву солодку вату, і десь, ледве-ледве сміючись, по бульварам ходили закохані, взявши один одного під руки, і щиро дивлячись в очі своїм обранцям. Вони говорили про такі речі, які розтоплюють крижані серця тих, хто не пізнав цього напою під назвою "Кохання".
Вже й не згадаю скільки нам зараз років. Напевно мені вже скоро буде дев'яносто четвертий. Вчора ми говорили з Нею про наше теперішнє, сидячи поряд, на балконі. Небо зачиняло свої вічі, а зірки тільки починали сяяти.
-Двадцять четверте серпня. Цей вечір буде схожий лише на двадцять четверте серпня.
-Так. мабуть вже ніколи не буде такого двадцять четвертого серпня - сказала Вона.
На лаві, біля будинку навпроти відпочивала молодь. Юнак поклав свою голову дівчині на коліна, а вона, захопливо, читала йому Блока. Ми сиділи на балконі і дивились в далечінь. І коли прямували крізь небо своїми думками, то чітко чули рядки:
"... Земное сердце стынет вновь,
Но стужу я встречаю грудью.
Храню я к людям на безлюдьи
Неразделённую любовь..."
Я подивився на Її очі, а вона все ще не могла відірватися від краси нічного міста, як я не міг відірватися від Її зосередженості. Тому йшов по стежці її сентиментального погляду .
-Що ти маєш на увазі?
Наче причарована, Вона тільки через декілька секунд подивилася на мене своїми джерельно-чистими очима. Наче в молодості, я поринав у ці джерела з відкритими очима.
-Мій час колись прийде і я повинна буду поїхати звідси.
-Та як? Невже я знову залишусь наодинці зі своїми стінами?
І дійсно. Меблі були виготовлені з дерева, яке прожило тут немало років.
-Зачекай - мовив я.
Після чого миттю піднявся з свого місця, аби ввімкнути програвач і світломузику.
-Квітко моя, чи можу я запросити вас на танець?
Вона подивилась на мене і, щиро посміхнувшись, підійшла до мене. Наші очі зустрілись у темряві, і лише обличчя були ледве освітлені місяцем.
-Звичайно - відповіла Вона, ще раз посміхнувшись.
Коли Вона обійняла мою шию, притиснувшись до мене, а я обійняв Її талію, програвач ввімкнувся і музика заполонила кімнату. Жовті кружальця від світлових ефектів повільно кружляли по підлозі та стінам, як ми кружляли у своєму білому танці. Він зігрівав наші серця і оживляв нас, як ніщо на світі.
Наступного дня я прокинувся о шостій годині вечора у своєму кріслі-качалці і не помітив Її поряд. Моє серце стиснулось від гіркоти усвідомленого, і, схопившись за нього, я попрямував до спальної кімнати, а потім до кухні, а потім знову до зали. Ми залишились одні з післяобідніми променями сонця на стінах і пляшкою недопитого білого сухого вина (задихаючись)... Котнар. На зморшкуватому старому обличчі стиснулись губи. За останні п'ятнадцять років мій стан знову погіршився.
В сімдесят три у мене стався інфаркт і я прокинувся від того, що мою руку хтось зігрівав. В знебарвленій палаті сиділа Вона і тримала мене за руку. Вона одна мала живі кольори у цьому світі. Тоді я зрозумів, що з Нею зможу пережити все на світі. А вже зараз нікого нема поряд, і лиш якийсь галас чутний за вікном багатоповерхівки.
Двадцять хвилин я шукав свій ціпок і затертий капелюх, щоб нарешті вийти надвір і зрозуміти причину шуму на вулиці. Ключі в замку повертались туго і довелось прикласти зусиль, щоб зачинити двері. У ліфті мерехтіла лампочка, а я похмурий, як це тьмяне світло, чекав доки відчиняться автоматичні двері.
Вийшовши надвір, я побачив, що навколо якогось вогню зібралось багато людей. Те, що він спопеляв, ледве потріскувало і шипіло. Пройшовши до епіцентру вогнища, я побачив Її в білому капелюсі з блакитним бантом, в кремовому пальто і пачкою сірників у руках. За її спиною догорали її валізи.
-Тепер я нікуди не поїду від тебе - мовила вона, торкнувшись кінчиком носа моєї шиї - Ніколи.
